---

КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".

Не як у нас — на Січ іде з малого,

а вже коли осліп — у кобзарі.

О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО

найвченіших мужів, піїтів і музик?

То все у королів. В палацах. Біля тронів.

А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.

Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.

Не знаєм як. Не звикли до свобод.

То треба ж якось піднімать на дусі,

а не в болото втоптувать народ!

***

Вмирати вмієм, по степах гасати.

але себе не вмієм написати.

У цій страшній великій боротьбі

не вмієм так сказати о собі,

щоб світ здригнувся і на всі віки

були преславні наші козаки

***

ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ

ще буде Слово, більше за слова.

Але чи й справді ми німі для світу,

чи, може, трохи світ недочува?

Ліна Костенко

---

ХАРЬКОВ: Эй, Крым, ты спишь?
КРЫМ: Ты что, издеваешься? Я в подвале сижу! Как можно спать в подвале?
ХАРЬКОВ: Да нормально можно спать, через недельку привыкнешь.
КРЫМ: Как недельку?! Это что, не закончится завтра?!
ХАРЬКОВ: Ты че, все только начинается.
НИКОЛАЕВ: Эй, Крым, ты спишь?
КРЫМ: Спать?! Под такой грохот?!
НИКОЛАЕВ: Разве это грохот? Ерунда. Это еще не камни с неба.
КРЫМ: Я не хочу камни!
НИКОЛАЕВ: То хочешь, то не хочешь, не поймешь тебя...
ОДЕССА: Эй, Крым!
КРЫМ: Да не сплю я, не сплю!
ОДЕССА: Та я ж бачу! Такой фейерверк у тебя, что мама не горюй.
КРЫМ: Ты что, в бинокль на меня смотришь?
ОДЕССА: В бинокли, милый, сейчас только отсталые фраера смотрят. Я ж на тебя, красавчик, через спутник смотрю!
КРЫМ: Издеваешься?
КИЕВ: Да мы всі на тебе дивимось! Запоріжжя поп-корн приготувало. Хмельницький за пивом побіг. Така вечірка гарна. Що святкуємо?
КРЫМ: Смотрите? Нет, чтобы помочь!
ПОЛТАВА: Так ми ж допомогаємо! Звільняємо тебе!
ЧЕРНИГОВ: Всім привіт!
КРЫМ: Я не сплю!
ЧЕРНИГОВ: Та я ж бачу! Супутник, таки, дуже зручна річ. Гарний салют!
КРЫМ: (в истерике) Я в подвале! У меня полный пиз.ец! А вы говорите, что это салют?! Что я, по вашему, праздную?!
ВСЕ: Возвращение! Ты, Крым, празднуешь возвращение домой!

© Ірина Подгурська

---

КРЫМ: О, Господи! Вы это видели?
КИЕВ: (равнодушно) А что случилось?
КРЫМ: Армагеддон! Взрывы! Полный пиз.ец!
НИКОЛАЕВ: (с интересом) И много взрывов?
КРЫМ: Восемь! Нет, двенадцать!
ЧЕРНОБАЕВКА (позевывая) Всего?
КРЫМ: Но ведь я так хорошо жил все эти восемь лет! Так спокойно! Так душевно!
ДОНЕЦКАЯ И ЛУГАНСКАЯ ОБЛАСТИ: Сссука!
КРЫМ: Но ведь у меня мирные люди! Простые гражданские отдыхающие!
ВИННИЦА и КРЕМЕНЧУГ: Та ти шо!
КРЫМ: Но ведь я курорт! Как теперь купаться людям в море?
ОДЕССА: Мысленно! Пусть развивают воображение.
КРЫМ: И что мне теперь делать?
НИКОЛАЕВ: Не ссы!
ЧЕРНИГОВ: Подвалы есть? Укрытия?
КРЫМ: (в панике) Нет! Какие укрытия! Я же курортный…
ОДЕССА: Шо-шо?
КРЫМ: (обреченно) Нет у меня укрытий.
ХАРЬКОВ: Хреново. Значит копай.
КРЫМ: Как?!
БАХМУТ: (рявкает) В полный рост, блеять!
ХЕРСОН: И мой совет – прибрался б. Развел тут срач! Перед Европой стыдно.
ЛЬВІВ: Мсклі у тебе якісь бігають, що ті таргани. Прибери вже, не позорься!
КРЫМ: (в панике) Что? Что я должен убрать?!
ВСЕ: (хором) Обломки моста!
КРЫМ: Какие обломки? Это же мост! Он стоит!
ЗАЛУЖНЫЙ: Это только кажется, что он стоит. А по сути – его уже нет!

©Ірина Подгурська

---

Нарутотерапія

Як починалося... Давним-давно в іншому житті один добрий знайомий дав диск з аніме "яке точно зайде". Не просто зайшло - залетіло. Тільки в мене спрацював ефект "Айвенго": головний герой повинен бути той харизматичний хлопець зі шрамом, а не тупуватий блондинчик в честь якого названа історія. І на той час я була на той стадії отаку, коли аніме вибираєш не за жанром, а за сейю. А потім арка "Порятунок Казекаге" закінчилась, і почалося "Хто всі ці люди? Я їх не хочу, верніть мені Пісок, верніть Гаару". Потім я виявила, що є ще перший сезон (і там мені файно додали улюбленця аж три рази, а його історія не те що не розчарувала, а навпаки - краще не придумаєш). Але улюбленим аніме "Наруто" не став. Продовжувала відстежувати серії аж до вбивства Асуми, а потім безнапасно закинула. Через кілька років глянула фінал: трішки поплювалася, бо епік, про який багато балакали вилився в мильну мелодраму, де всі один з одним поодружувались. Хоча за свою парочку, для якої мені ледь-ледь не вистачило канонної появи разом, щоб влитися в фандом, як фанат-шипер, пораділа. Так, знала, що ще якесь там Буріто вариться. Чи не занадто? Та не моя справа...
Сталося як сталося. Тепер те, що найскладніше пояснити. Можливо в Ноосфері цю тему спеціально було заблоковано для інших цих самих часів? Можливо тоді б в мене не було тієї мотузочки, яка витягає з ями. Не буду бла-бла-бла, а просто конкретний приклад. Де який час я жалілася, що нема нормальних історичних нових серіалів. Я їх отримала. Але нормально дивитися не змогла. І це не схоже на емоційний кокон, який був після смерті папи. Там інформація сприймалася, але якогось емпатичного відгуку не залишала. А тут наче я сама забороняю собі переноситись в іншу реальність, блокуючи сприймання інформації. що не стосується наявного сьогодення. Складно? Ну якось так.
Ліричний відступ, рекламна пауза. В процесі дерусифікації власного простору знайшла чудовий сайт: "Енеїда". Котики в нас ЗСУ, а тут люди просто молодці. Є всі мої топові прем'єри. Так що є де розгулятися. Але "клац" стався там, де не гадалося. Просто "клац" - і дивлюся запоєм. Треба трохи збавити темп, і таки перерватися на щось інше.
До речі, спойлернула собі некстів, від яких багато фанатів першого покоління плюються. Ну кому як, а по моїм улюбленцям хоч і мало, але така цукерочка.

Автор: bakapandy І там багато ще чого цікавого. Мені навіть знов захотілось поперекладати, й сюжети з'явилися. Так що, все буде Україна!

@темы: Наруто

---

Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є. Куди тим єгипетським фараонам, у них там у саркофагах мумії, а у нас в атомному живцем похований Валера Ходемчук. Хто сказав, що українці селянська нація? Натепер ми вже нація модернова, нація на атомному підігріві.
А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.

© Ліна Костенко "Записки українського самашедшого"

---

Цю жінку вони побачили несподівано біля напівзруйнованого будинку. Вона стояла в чорному провалі колишнього будинкового під'їзду та дивилися кудись в сторону. Здається. вона когось звала чи чекала.

– Глянь, какая телка! – штовхнув командира Лисий.

Жінка ніби-то почула, що про неї говорять та озирнулась. Єдине, що вона могла побачити – це броньовану машину, яка належала до військ російської федерації. Вона не могла бачити чотирьох чоловіків, що були всередині. Але вони її бачили та жадібно вирячились на привабливу постать та яскраві очі під рівними та темними бровами.

– Пошли знакомиться, – хіхотнув Ваньок, самий молодий із них та самий гарячий до дівок.

Жінка нагнулась, підняла з землі якусь тварину, здається, кота, та розчинилася в розтрощенном під'їзді. Перш ніж зникнути, вона подивилась через плече на машину.

– Глянь, приглашает! – хтиво посміхнувся Лисий та ще раз запитально подивися на Батю. Той кивнув головою.

– Пошли. Нужно проверить, нет ли там бешеных укров. Засады, к примеру.

– Проверить, допросить местных аборигенов как следует, – зареготав Бобр, що отримав призвисько за великі передні зуби та звичку постійно щось гризти.

Батя не заперечував. Війна його доволі достала – цей бруд, шум та постійна напруга. Солдат просто зобов'язаний мати деякі приємні моменти на війні – і жінки були одним з найприємніших пунктиків. Особливо, коли вони плакали та благали їх не чіпати. Чи без суперечок погоджувались задовільнити будь-які примхи – аби щоб не чипали їхніх маленьких паскудьонишей. Такої безперчної влади над цими сучками в мирному звичайному житті не знайдеш. А тут – на кожному кроці. На війні – ти бог та господар. Береш що хочеш та кого хочеш. Головне – не попасти під раздачу та не загинути.Під'їзд їх зустрів грудою скла. Двері квартир теж були розтрощені, лише на третьому поверсі в одній квартирі вони були причиненіі, як буває, коли господарі вдома. Саме в ці двері вони й зайшли.

У квартирі все було прибрано та охайно. Ніби-то не було ніякої руйнації навколо, що вчинили дії “освободителей”. Звідкись лунала тиха музика. Вони попрямували на звук.В просторій кімнаті за круглим столом сиділа доволі стара жінка та розкладала карти по поверхні. Здається, то був пасьянс. На колінах в неї мурчав чорний кіт.

– Эй, бабка, кто здесь еще есть кроме тебя? – спитав Батя по праву старшого.

– Кроме меня, милок, тут есть еще мой котик, – не відриваючи погляду від карт відповіла стара.

Батя, мовчки витяг зброю, навів на стару та клацнув затвором.
Та, навіть, не ворухнулась і продовжувала перекладати карти із купки до купки.

– Нельзя обижать старую женщину, милок, – пробурмотіла жінка, закривая бубнового короля дамою пік, – у тебе ж самого есть мама, которая к тому же тяжко болеет.

Це була правда – у командира вдома дійсно залишилась хвора мати. Єдина жінка, яку він любив – всі решта жінок у світі були хтивими жадібними потворами. Але заради матері він був спроможний на все, навіть підписати контракт та піти на цю довбану війну. Звідки вона знає про матір? Мабуть, просто ляпнула, щоб викликати жаль.

Батя недобре примружив очі, але відвів зброю та коротко наказав:
– Проверить все. Кого найдете – тащите сюда.

Його команда зухвало кинулися на пошуки. Ваньок перш за все чкурнув до іншої кімнати та радісно заволав звідти:
– Нашел!

Він з'явився на порозі, тримаючи в руках велику пляшку. Батя прийняв, покрутив у руці, посміхнувся.

– Богато живешь, бабка. Крутой вискарь, да еще акцизный. Откуда взяла?

– А это мне, милок, поклонники подарили, – посміхнулася стара та підвела на нього очі. Вони були темними і якимись аж ні разу ні старечими.

Ваньок між тим хазяйнував – знайшов красиві фужери в шафі, зірвав з пляшки акцизну стрічку та разлив віскарь.

– Закусь есть? – спитав він у жінки.

– Какая закусь, милок, – фиркнула та, – война на дворе, или не заметил? Иди на балкон, там прошлогодние яблочки есть.

Ваньок спочатку перерив на кухні всі шафи, потім прийшлось йти за яблуками. Між тим повернулися Бобр з Лисим.

– Никого, – коротко отрапортовали вони.

Той знов розвернувся до старої.

– Куда девку прячешь, старая?

– Тут никого кроме нас с котом нет, – спокійно відповіла та.

– Хватит брехать. Мы видели, как в этот подъезд телка молодая заходила. Вот с этим самым котом! – гаркнув Лисий.

Стара глузливо розвела руки:
– Ищите, соколики, может, найдете.

– Слушай, а, может, и бабку тоже, того! – запропонував Ваньок. Він вже спорожнив свій фужер і хрумтів соковитим яблуком.

Стара з цікавістю подивилась на нього.

– Что, милок, так сильно женщин любишь? – спитала вона.

– Конечно, – осклабился Ваньок, – особенно, когда они кричат. Вы, хохлушки, так сладко кричите. Наверное, вам нравится? Чтобы втроем или вчетвером?

– Спроси у сестры, понравилось ли ей? Если, конечно, успеешь, –- відповіла стара.Ваньок кинув огризок яблука старій в обличчя. У нього, дійсно, була молодша сестра – їй було лише чотирнадцять і він вбив би любого, хто б сказав в її сторону криве слово. Зараз він укокошить цю стару мавпу, що наважилась згадувати його дівчинку.

Але у нього задзвонив телефон. Він витяг його, ті відійшов побалакати.

Його колеги між тим теж випили та взяли по яблуку. Алкоголь був добрий, швидко та гаряче розливався по всьому тілу.

– Че-то я не понимаю, Батя, куда же делась та телка? Она, блять, точно сюда заходила. Через чердак что ли ушла? Так чердака нет! Видно же, что пол крыши снесено. Хороший прилет был.

– А подвал?
– Там все завалено.

– Не ищи чужую женщину. Поищи лучше своего сына, – знов пробурмотіла стара. Лисий хотів вже добряче врізати її, але тут роздався відчайдушний крик. Волав Ваньок.

– Как умерла?!

Всі повернулись до нього. У пацана обличчя було білим, немов сніг. Він дослухав те, що йому казав хтось в трубці, потім повільно поклав її на стіл.

– Мою малую изнасиловали. Она шла домой. И не поздно было. Ее затащили на стройку. Нашли утром. Умерла в больнице.

Вони повернулись до старої. Але за столом вже нікого не було. Лише чотири розірвані карти з зображенням королів.

У Лисого теж задзвонив телефон. Телефонувала дружина.

– Да! – сказав він у слухавку та почув істеричні ридання своєї жінки. З уривків слів стало зрозуміло, що їхній чотирирічний син пропав і його ніхто не може знайти вже декілька годин.

Бобр, почувши його телефонну розмову, дістав свого телефона та почав набирати номер. Він телефонував дуже довго, але абонент чомусь не відповів.

– Все эта старая дрянь! Это она что-то сделала, – бурмотів він, роблячи відчайдушні спроби додзвонитися до когось, мабуть, дуже важливого для нього.

– Хватит орать, – скривився Батя, з усіх сил стримуючи себе, щоб не почати телефонувати матусі. – Бабку мы встретили только что. А все это произошло либо вчера, либо несколько часов назад.

Раптом Ваньок, що тупцював десь у кутку, намагаючись змиритись з жахливою новиною, голосно закричав. Він зігнувся навпіл та охопив руками живота.

– Больно! – простогнав він. – Так больно!

Вони підбігли до нього, але відсахнулися. Ваньок качався по підлозі та горлав так, немов у нього в животі палало полум'я. На роті у нього виступила слина, що пінилась та лопалась міхурами.

– Похоже на отравление, – прошепотів Бобр. – Что он пил?

– То же, что и мы, – мрачно відповів Батя. – Бабка нам что-то подсунула.

– Но мы же еще не катаемся по полу?

Батя ногою распахнув двері, через які вони увійшли до квартири. Сходи та провали квартир дивились на нього вороже.

– Там кто-то есть, – прошепотіл йому на вухо Бобр. Батя озирнувся. Його солдат стояв поруч, на лобі зібрались крапельки поту.

– Тебе тоже херово? – спитав Батя. Сам він нічого такого не відчував.

– Скорее страшно. Ваньок там катается и так орет, что невозможно слушать.

З квартири, дійсно, доносились відчайдушні крики малого.

– А Лысый?

– Ему не до этого. Он там своим корешам названивает, чтобы они малого помогли найти.

– А ты?

– Я не дозвонился.

– И не дозвонишься, милок, – пролунав голос старої. Вона стояла в отворі квартири на прикінці корідору та глузливо дивилася на них. На плечі у неї сидів кіт.– Твою барышню случайно переехал пьяный мудила. Жаль, красивая была девушка.

Бобр загорлав й кинувся на стару. Та навіть не сіпнулася, щоб відійти - хлопець майже добіг до неї.

Але тут нявкнув кіт й зверху на Бобра впав величезний шматок стелі, прямо на голову. Бобр звалився та щез під хмарою пилу. З-під кам'яної плити потекла цівка крові. Батя побачив, як ноги його товариша смикнулися наостанок та обм'якнули.Стара зазирнула в діру, що утворилася.

– Хорошо ваша артиллерия поработала, – глузливо сказала вона. – бомбили пару дней назад, а последствия ударов происходят сегодня.

– Ты кто такая? – він намагався кричати, щоб сховати страх. Ще ніколи йому не було так страшно.

– Я живу тут. Вернее жила, пока вы не пришли. Хорошо жила. Теперь буду жить в другом месте. А вы не будете.

Десь позаду пролунав крик. Кричав Лисий. Батя обернувся та побачив, що з-під дверей квартири, яку він щойно зачинив, валить чорний дим.

– Окурок, наверное, не туда бросил. Разволновался, бедняга, узнав, что с его сыном случилось, вот и покурил. Неудачно.

Чоловік з усього розмаху плечем ударив у двері. Потім ще раз й ще. Марно. Двері стояли, немов кам'яні.

– Не старайся, дверь хорошая, бронированная, перед войной ставили.

Чоловік спробував ще раз штовхнути двері, але раптом відчув, що не може зробити й кроку. Ноги, ніби приросли до брудної, засипаної кам'яною крихтою й склом підлоги. Він повільно осів на неї.

З-за дверей продовжували лунати відчайдушні волання Лисого. Стара з котом повільно пройшла повз чоловіка, що лежав на підлозі, гидливо відсмикнувши поділ сукні, щоб не дай боже не торкнутися.

– Ты ведьма?

– Ведьма, милок, еще та ведьма, – буркнула стара під ніс.

– Моя мать? Что с ней? – просипів чоловік. – Она тоже умерла?

– Нет, твоя мать жива. Ей еще долго жить. Довольно мучительно. Особенно, когда она узнает про твою гибель. Помочь ей будет некому – ведь больше родных у нее нет. Доживать будет в нищете. Не переживай, она сама будет звать к себе скорую смерть, после того, как узнает, что ее сын – насильник и убийца.

– Я выполнял приказ… – відчайдушно прошепотів чоловік. – За что?

Відьма різко обернулася. Риси її обличчя попливли та крізь них проступили знайомі риси молодої жінки.

– За что? А ты вспомни, за что!

І він згадав.

…Темна розкурочена квартира. По кутах валяється кілька неживих тіл. Ваньок застібає штани та посміхається. Лисий з байдужим виглядом палить цигарки – він своє вже отримав. Бобр ще зайнятий кимось у кутку – звідти лунають його задовільнене сопіння та чиїсь здавлений стогін. Йому, командиру, це все не цікаво. Він зайнятий оглядом речей, відбираючи найцінніше.Несподівано роздерта жінка, що лежить біля ніг, розплющує очі та шепоче:
– Скільки в святу землю впало зерен жита – Стільки разів буде, тебе, враже. вбито…

М'якнув кіт. Молода статна жінка переклала його з плеча на руки й наостанок глянула на чоловіка, що лежав біля її ніг.

– Не нужно тебе было приходить к нам. Не нужно было обижать женщин. Любая из нас может оказаться ведьмой. И лежать тебе в собственном говне и думать о том, как ты нехорошо поступил. Ну прощай, милок.

– Ведьма, – прошепотів чоловік. Це єдине, що він міг зробити. Дим, що валив з-за дверей, уже наповнював його легені, а розпечені двері пихали жаром. Незабаром вогонь прорветься й дістанеться до його знерухомленого тіла. Криків Лисого вже не було чути. Щасливчик…

Відьма востаннє глянула на нього і глузливо посміхнулася:– Буде тобі, враже, так як відьма скаже…

Їхній БТР знайшли за пару годин.

– Не понял. А где команда? – запитав один із тих, хто прийшов у зруйноване ними місто.

– По бабам пошли, – реготнув другий.

– Что, тут еще бабы остались?

– Да воон одна, смотри.

Серед руїн будинків, серед куп цегляного та залізного сміття брела жінка. Красива молода жінка у якої на плечах сидів чорний як ніч кіт.

Завойовники, що прийшли до міста, переглянулися й одночасно посміхнулися.

– Ну пошли, пообщаемся, – висловив один з них спільну думку.

Десь над головою глузливо прокричала сойка.

Десь серед каміння темною стрічкою прослизнула змія.

Десь далеко прогримів грім.

Українська земля зустрічала тих, що прийшли та принесли смерть.

Отрутою. Вогнем. Сталлю.

Зустрічала смертю.

Автор: ©Ірина Подгурська
Автор славнозвісной ведьомськой промовки Людмила Горова

---

---

Завтра буде добрий день

Назва: Завтра буде добрий день
Автор: Roksan de Clare
Фандом: Троянська війна
Розмір: міні, 1282 слова
Пейринг/Персонажі: Андромаха, Астіанакт, Кассандра, Одіссей, Паріс/Єлена, згадуються: Пріам, Гекуба, Гектор, Політ, Поліксена
Категорія: джен
Жанр: драма
Рейтинг: G – PG-13
Попередження: альтернативна історія, згадка канонних і неканноних смертей
Опис: Не всім прородствам можно вірити, але буває так, що несказане слово цінніше для спасіння, ніж усі передбачення.
Разміщення: тільки з моєї згоди

Троя палала, кричала, стогнала тисячами голосів в єдиній агонії. Данайці наче нізвідки з’явилися, Плюндрували оселі й вівтарі, вбивали, ґвалтували, трощили усе, що не могли забрати як здобич.

Боги благоволили Андромасі, хоч вона вирішила шукати захистку не біля їх вівтарів, а, навпаки, якомога далі від них. Чомусь їй спало на думку, що в лазні загарбники будуть в останню чергу нишпорити, а там, можливо, їй вдасться добратися до потаємних підземних ходів, що ведуть геть із міста. Помилилась.

Бачити того, хто зайшов, Андромаза не могла, проте могла роздивитися відблиски факела, яким він освітлював собі шлях, оглядаючи залу. Потім, коли він зупинився як раз навпроти її схованки, вона побачила його ноги, взуті в сандалі. Андромаха як мишеня причаїлася, але так притислась до стіни, наче розчинитися в ній хотіла, а ще вона занадто міцно пригорнула до грудей свого маленького сина. Малюку Астіанакту це не сподобалось, і він заплакав. Андромаха спробувала його заколихати, а у самої все в середині похололо: «Це кінець…»

Той, хто обшукував баню глухим не був. Повівшись за шумом, він відразу виявив втікачку, а Андромаха на мить ніби, як дихати, забула. Незнайомець! А отже, ворог!

Він не був грубим, подав руку, а Андромасі не залишалося нічого іншого, як прийняти його допомогу. Його обличчя було не злим, а швидше приємним і живим. Хоч на плечах Андромахи був накинутий плащ служниці, незнайомець сказав:
— Не бійся, царівна, я нікому не дозволю тебе образити.

Андромаха не те щоб повірила обіцянці, але безпечніше було для неї, а найголовніше, для сина, слухатися його.

Боги прокляли Трою. Коли Андромаха, слідуючи за провідником, вийшла до внутрішнього двору, то відразу ж кинула погляд на величну статую Зевса. Біля її підніжжя, розкинувши руки й здіймаючи очі в небо, лежав Пріам. А на його блідій старечій шиї червоніла рівна смуга. Цар шукав захисту у Володаря Олімпу, а той його не почув, вороги занапастили його вівтар, а Зевс навіть і не помітив.

Біля входу до бенкетного залу, пронизаний списом у живіт, лежав Політ. Він ледь чутно стогнав, вивергаючи губами криваву піну. Він був приречений, але життя витікало з нього повільно і болісно. Якби Андромаха мала хоч маленьку можливість, то напевно вперше б зважилась на вбивство з милосердя. Проте їй самій зараз потрібна була хоч би крихітка надії.

«Все буде добре… Все буде добре, моє сонечко… Нас ніхто не образить», - подумки втішала вона з Астіанакта, тільки б її маленький не заплакав, тільки б не прогнівив ворожого благодійника. На більше в неї немає надії. Андромаха старалася не дивитися навколо, а лише під ноги, на плитку, ні на мізинець вище. Цей дім давно вже став їй рідним. Вона його могла наосліп обійти… Але… Тут була зала, де жінки займалися рукоділлям: тканини безладно розкидані… Голки… Нитки… Жіноче приладдя для рукоділля … Веретена та п’яльця… Все потоптане і поламане… Безжально розкидане… І ці бурі плями, схожі на запеклу кров…

Тут тримали й інших великородних полонянок. Андромаха озирнулася. Ось заливається сльозами перелякана юна Поліксена. Ось цариця Гекуба. Якби не царські шати, то їй і не впізнати: змарніла лицем, згорблена, постаріла. Касандра… Саме до неї підійшла Андромаха з запізнілими вибаченнями:
— Мені шкода, що ми тебе не слухали.

Якось недоречно та зловісно посміхнулась провидиця, перед тим як промовити:
— Тепер не яких передбачень. Я втратила свою вартість як жриця-весталка.
— Бідолашна.

Щиро співчуваючи Касандри, Андромаха не передбачала, що як раз вона сама жалю заслуговує.
Трьом міцним воякам ледве ставало сили тримати її, так несамовито вона виривалася. А той, хто обіцяв їй захист, заявив:
— Я обіцяв життя тобі, але не сину Гектора.

Саме за його злою порадою один із загарбників зараз тримав над міською стіною згорток з Астіанактом, що розривався від плачу. Мить — і воїн розтиснув руки…

***

Крик застряг у горлі Андромахи. Її дитя! Що відбувається? Де вона? Що то за гуркіт за стінами?
Вона підхопилася, спіткнулася через власні ноги — впала на підлогу, до крові розбиваючи коліна об кам’яну плитку, знову підскочила, підбігла до колиски. Астіанакт так мирно спав, а то теж був лиш сон. Тепер Андромаха згадала, що покинула святкування на самому його початку, під приводом того, що досі тужить за чоловіком, саме тоді, коли Паріс повідомив, що Єлена є при надії.
Паріс наздогнав Андромаху майже відразу, як вона вийшла з залу.

— Я знаю, що тебе турбує твоє майбутнє, — якщо він навчився читати думки, то досить успішно. Андромаха хоч-не-хоч про це замислювалась. Її батько, брати, чоловік загинули, коли захищали Трою в цій жахливій війні. Тепер її нема на кого покластися. Допевне її знову змусять вийти заміж, — Поки я живий — ніхто не посягне змусити тебе до чогось. — Паріс знову її здивував. — Ти тільки піклуйся про майбутнього царя. Вирости його гідним пам’яті Гектора.
Ось тут зазвичай стримана й тиха Андромаха не витримала:
— Навіщо давати обіцянки, від яких потім захочеш відмовитися? Коли народиться твій власний син, хіба ти не захочеш йому залишити Трою?
Але що найгірше, що зараз, коли Андромаха дивилася на Паріса, то мимоволі згадувала Гектора: той же вигин губ, той же розріз очей. Брати ж.

— Нам з Єленою наснився один і той же сон. Народиться дівчинка, така ж прекрасна, як Афродіта. Ось і подумай, чи варто їй шукати чоловіка на чужині. Тим паче твоєму сину ще Трою відбудовувати.

Адромаха зітхнула, але знайшла в собі сили посміхнутся.

"Ох, вже ці пророцтва. Одне лихо від них", - майнула думка, але гіркого сліду не залишила, зате зернятко надії проросло... Все буде добре... Обов'язково буде...

***

Ніякі погані передчуття не турбували Кассандру, коли Паріс вийшов слідом за Андромахою. Ніяких передчуттів не з’явилися, коли він повернувся.

— Як ти, братику? — уперше за стільки років Кассандра дозволила виночерпію наповнити свою чару й спробувала смак вина.
— Ти щось хотіла повідомити, сестре? — Паріс був вдоволений як ніколи, а той же жвавий виночерпій налив і його чару. Він навіть не здивувався, що завжди холодна, вороже налаштована старша сестра раптом ні сіло ні впало проявила родинну турботу.
— Ні, не хочу.

У Кассандри був окремий привід для святкування. Її дар передбачати біди нікуди не згинув. Просто вона здобула над ним контроль. Хто б подумав, що пророцтво, яке так і не було промовлене, збереже місто! Видовища лиха та розрухи вже не стояли перед очима, а розвіялися, як марево зі сходом сонця. Звичайно, ніхто не дозволить жінці правити Троєю. Сплине час, і місце Пріама займе Паріс. Можливо, він навіть буде непоганим правителем. Але йому доведеться прислуховуватися до слів Кассадри, точніше, до її мовчання. Інакше…

На відміну від братови Кассандри, Андромаха не будувала таких честолюбних задумів. Вона схилилась над колискою сина та милувалася його незатьмареним лихом сном. Молода мати не наважилась доторкнутися до дитини, щоб не потурбувати, а тільки провела долонею над його личком. Тільки зараз Андромаха задумалася над обітницею Паріса та своїм сном.

Не всім обіцянкам треба вірити. Вона згадувала події минулих днів: величезний дерев’яний кінь, що раптово виник майже біля воріт міста. Зловісне передбачення про те, що не можна ввозити дар данайців в місто. Але жрець, що передрік лихо, разом із сім’єю загинув в страшних муках. Отже, боги хочуть, щоб їх воля була виконана.

Усі чекали, що скаже Кассандра, а вона, як на зло, неначе рогом вперлася: «Та робіть, що хочете, все одно вчините по своїй вдачі, щоб я не сказала».
Так і не дочекавшись поради від старшої сестри, на вічі Паріс раптово зірвався: «Ми не будемо руйнувати стіну! Може, я й пастух, то буду й говорити, як пастух. Може, греки й пішли, але залишилися інші сусіди, ті ж скіфи. І не всі вони бажають нам процвітання. Ми ще не залікували свої рани. А от без захисту ми будемо як вівці в поламаному загоні, куди застрибнули вовки: ні втікти, ні захиститися. Тільки блеяти та помирати. Якщо боги хотіли жертву, вони її отримають… Їм сподобається».

А потім вони підпалили подарованого коня…

Не всім пророцтвам можна вірити. Втім як і не всім снам. Той данаєць з її сону ніколи не завдасть шкоди Астіанакту. Вона була точно в цьому впевнена, бо власними очима бачила, як Політ розмізчив каменем його голову, а потім хвалився, що прикінчив Одіссея, царя Ітаки. Тоді Андромаху обурила така жорстокість. Тепер вона навіть не знала, що про це думати. Сон був настільки яскравий і реальний, неначе все це насправді відбулося. Тільки от самої згадки, що їм довелося пережити, Андромаха здригнулася, а по шкірі льодові мурашки пробігли. Куди ще гірше?

Час минав, а Астіанакт так само міцно спав. Андромаха дивилася, не могла надивитися на нього, та вже й сама почала куняти. Після всіх лих і втрат такого душевного спокою вона давно не відчувала. Хоча боги не дали їй дару пророцтва, але чомусь тепер вона точно знала: завтра буде новий день. І до Астіанакта він буде добрим.

@темы: Любимая графомань

---

четверг, 16 июня 2022 в 19:51

Пишет Тьерри Асфари:

В вaшу лeнту гpaциозно внocится тыгыдык. Добавь его к себе в ленту, чтобы этот тыгыдык попал в ленту твоих друзей, и они продолжали его распространение по сети, чтобы он заполнил ленты всех остальных пользователей, во имя беспричинного хаоса и абсурда.

---

Наступна марка Укрпошти має виглядати так

В Дії запустили нове опитування - обираємо дизайн марки «Доброго вечора, ми з України». Я б іще один варіант додала.

---

Колоніальна освіта - це коли ти з піною біля роту вбиваєшся за пам'ятники Булгакову, Толстому, Достоєвському, а прізвища Хвильовий, Курбас, Підмогильний, Зеров, Плужник навіть не чув. Ну, може, чув, але хто вони, що робили, чим відомі - хто зна.
Це коли плутаєшся і час від часу розповідаєш про "велику вітчизняну", бо саме ця назва намертво вклеєна в мозок, а перед тим, як виправити себе і промовити "Друга світова", робиш паузу, згадуючи.

Це коли кажеш "Прибалтика", "Киргизія", "Молдавія" замість - країни Балтії, Киргизстан, Молдова.

Це коли вперше, і зовсім недавно почув географічну назву Сандармох, і поки не загуглив, що то таке і з чим його їдять. Або не чув. І нічого про той Сандармох не знаєш.

Невідомо точно, скільки було репресовано української інтелігенції у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. Деякі дані свідчать про знищення близько 30 000 осіб.

ТРИДЦЯТЬ ТИСЯЧ, вдумайтеся в цю страшну цифру! Було страчено цвіт української нації. Письменники, художники, лірники, кобзарі (розстріляного з'їзду кобзарів не було, то легенда, але це не заважало нищити кобзарів по всій країні), кінематографісти, режисери, актори, драматурги, журналісти, публіцисти, перекладачі, літературознавці, сценаристи…

В 1930 році друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року - лише 36! Із 223 письменників - 192 були репресованими (розстріляними чи засланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 - зникли безвісти, 8 - вчинили самогубство.

Тому ми так тяжко виповзаємо з оцього, колоніального. Тому в моїй Одесі до останнього слухали і захоплювалися Биковим. Мліли від інтерв'ю Ксюші Собчак і Дудя. Розповідали про охєрєнну цінність пам'ятника Катерині II. Хоча чому в минулому часі? І досі так. У нашому місті все ще тривають пошуки "хороших росіян".

Он які баталії розгортаються з приводу пам'ятників колонізаторам. "Не трогайте русскую культуру, она ни в чём не виновата!". Винна. Тому що мовчала. Потурала. Сприймала. Толерувала. Відключала мозок і серце. Йшла на заклання і при цьому славила Сталіна і його приспішників-вбивць.

Михайло Драй-Хмара. Поет, перекладач. Знав 19 мов. Вбитий на Колимі. У 49 років.

Микола Хвильовий. Письменник неороманитичного стилю. В атмосфері тотального цькування і переслідування, покінчив життя самогубством. 39 років. Його твори та його ім'я залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні.

Майк Йогансен. Автор пригодницьких романів. Розстріляний в Києві. 40 років.

Дмитро Фальківський. Поет, прозаїк, перекладач, сценарист. Розстріляний у Києві. 36 років.

Гео Шкурупій. Один із лідерів панфутуристів. Розстріляний у Ленінграді. У 33 роки.

Клим Поліщук. Автор історичних романів. Розстріляний у Сандармохах. 45 років.

Юрій Вухналь. Письменник. Писав романи, гуморески, фейлетони, нариси. Розстріляний у Харкові. В 30 років.

І ще сотні, тисячі тих, хто міг би наблизити нашу свободу і незалежність. Тому і знищили. Замінивши симулякрами, спотворивши смисли і сенси.

Вони нам влаштували не лише геноцид, а і етноцид, і лінгвоцид. Вони знищували нашу ідентичність і культуру. Вони зіштовхували нас зсередини, рвали наші зв'язки і намагалися створити "єдиний радянський народ". У нас відбирали мову, історичну пам'ять, культуру, самосвідомість.

Найбільше зусиль під час етноциду спрямовується саме на знищення національної мови.

І зараз вони для нас хочуть те ж саме. Тому і замінюють в першу чергу таблички з назвами у наших окупованих містах. Тому і палять підручники і завозять свої.

А наші військові, звільняючи села і містечка на сході, розмовляють з дітьми українською мовою. Щоб не боялися. Щоб визнали своїх. БО МОВА МАЄ ЗНАЧЕННЯ. Бо за мову вбивали і вбивають.

Тому не має бути жодної толерантності. Ні до російської церкви, ні до пам'ятників умовним булгаковим (в музеї перемістити, з відповідними табличками і поясненнями), ні до російської мови в освітніх, культурних, державних закладах.

Зараз це вже не питання дискусій. А питання хто і кого.

І нам треба не просто вижити. А і перемогти. На всіх фронтах.

Іншого часу не буде.

© Zoya Kazanzhy
Ілюстрація - © @ukropstales / Twitter

---

Все, кто читает. Пожалуйста, разместите у себя на страничке фото Мариуполя с хештегом
#extraction_the_military_of_Mariupol

И подпишите петицию:
www.change.org/p/%D0%B2%D1%80%D1%8F%D1%82%D1%83...


Иллюстрация Беата Куркуль. Мариуполь.

@темы: extraction_the_military_of_Mariupol

---

среда, 11 мая 2022 в 19:39

Пишет priest_sat:

Для ЗСУ (штурмова бригада) для виконання місій потрібні 3 машини - Nissan Navara d40 Frontier.

Одну вже придбали (ура!)
Другу придбали (ура ура!)
На третю ще 3000$ залишилось
Необхідна будь-яка фінансова допомога.
Фонд Сергія Притули чим міг вже допоміг але поки більше не може наразі.
Номер карти кину по запиту в особисті @KateLazarenko в телеграм

Немає змоги допомогти фінансово?
Поширте це повідомлення - це також чудова допомога!
Швидше дозбираємо))

Будемо вдячні за будь-яку допомогу

Контактна особа
Катерина
@KateLazarenko в телеграм

---

Капли Датского короля

В раннем детстве верил я,
что от всех болезней
капель Датского короля
не найти полезней.

Дальше текст...

И с тех пор горит во мне
огонек той веры...
Капли Датского короля
пейте, кавалеры!

Капли Датского короля
или королевы -
это крепче, чем вино,
слаще карамели
и сильнее клеветы,
страха и холеры...
Капли Датского короля
пейте, кавалеры!

Рев орудий, посвист пуль,
звон штыков и сабель
растворяются легко
в звоне этих капель,
солнце, май, Арбат, любовь -
выше нет карьеры...
Капли Датского короля
пейте, кавалеры!

Слава головы кружит,
власть сердца щекочет.
Грош цена тому, кто встать
над другим захочет.
Укрепляйте организм,
принимайте меры...
Капли Датского короля
пейте, кавалеры!

Если правду прокричать
вам мешает кашель,
не забудьте отхлебнуть
этих чудных капель.
Перед вами пусть встают
прошлого примеры...
Капли Датского короля
пейте, кавалеры!


Вдруг оказалось, что песня не про настойку от кашля, а датское семейство не Гамлеты, хоть там из приличных только Лаэрт, но о не королевской крови.

И вдруг появляется реальный герой...



Король Дании Кристиан X до и во время окупации Даннии нацистами проделывал конные прогулки по Копенгагену без охраны, чтобы поддержать моральный дух сограждан. Когда Кристиану донесли о приказе об обязательном ношении евреями желтой звезды, то на следующую прогулку он выехал с нашитым на кителе этим знаком. Потому, что все подданные его королевства равны. Дальше ношение знака превратилось в флешмоб.

Или королевы...
Александрина Мекленбург-Шверинская - во время немецкой оккупации страны в годы Второй мировой войны королевская семья стала национальным символом борьбы. Александрина, будучи немкой по происхождению, выразила полную поддержку Дании. В связи с этим население относилось к королеве с особой теплотой. (вики) А по легенде Александра как раз сама и нашивала знак на китель.

---

---

Які сумні новини)

Площадь лесных пожаров в Сибири в 2022 году увеличилась вдвое. В россии горят сибирские леса. Пожары вышли из-под контроля, а все по причине нехватки военных подразделений, которые обычно тушат их — воинские части рф были передислоцированы для ведения боевых действий в Украине.

Утро в Брянске. Спасатели до сих пор не могут потушить пожары на нефтебазах, которые загорелись около двух часов ночи.

Жги, Господь! Там спасать некого!

---

Воскресне й Україна!

Автор Tetiana Kopytova

---

Океан Ельзи - Місто Марії (audio)

---

Дракон и веснушчатая принцесса

В очень юном возрасте Сузу буквально на глазах теряет маму. Даже через годы ей не удается выйти из того прошлого оцепенения, хотя ее "странность" уже начинает на нее давить. И тут вдруг ей приходит приглашение в компьютерную соцсеть, где можно жить другой реальностью с другой собой. Аватар должен передавать сущность пользователя, а Сузу вдруг получает внешность одной из своих подруг плюс бонус привлекательности, а от себя, как она считает, остаются только веснушки. Зато там она может петь. И, несмотря на часть хейтеров, становится популярной. А потом вдруг на один из ее концертов вваливается дракон.
Спойлер, не спойлер, а аллюзия на Диснеевскую "Красавицу и чудовище" внушительная. Кроме того, что аватара своего Сузу называет Бель, но и визуальных пасхалок хватает: плащ и бантик Бель в прическе, когда она отправляется в замок чудовища, танец, роза, превращение... И надколотая чашка даже! И даже своеобразные Гастон и Волшебница. Все не так однозначно как в той сказке... Но песни...